Тері Фао: «Та пішли ви, зі своїми каверами та кабаками!»

Тері Фао (він же Тарас Підкуймуха) – не тільки яскравий представник нової української інді-музики, але і цікавий співрозмовник. Тому ми впевнені, що за допомогою нашого інтерв’ю, ви з радістю захочете познайомитися з ним трохи ближче, дізнатися чим живе Тері, про що думає, мріє, та які музичні ідеї планує втілити у життя вже найближчим часом.

– Розкажи про свою музичну діяльність ще до появи Тері Фао?

– Я почав серйозно грати років з 16. У різних гуртах я грав якийсь жахливий блюз-рок, фанк-рок, пізніше ми з теперішньою барабанщицею Panivalkova Дашею Пугачовою намагалися грати джаз. Вона тоді теж вчилася професійній грі, навчалася різним музичним фішкам і, в принципі, зараз чутно, що вона колись займалася джазом. Мені також подобався джаз! Я розумів, що саме з нього можна отримати хороше музичне підгрунття, зрозуміти те, як саме працює музика, як поєднати інструменти та все вдало скомбінувати.

– А що стало поштовхом для створення свого власного проекту?

– Взагалі, у той момент я грав у кавер-групі. А чувак, який нею керував, не дуже красиво повівся зі мною: на той час я роздумував над тим, щоб поїхати на навчання у Польщу, а коли він про це дізнався, швиденько підшукав нового гітариста без мого відома, фактично видворивши мене з команди. Я подумав – та пішли ви всі на хер із вашими кабаками, із вашими каверами, засуньте їх собі у дупу! Не буду я більше займатись цим лайном, це хрєнь для бидла. Ну справді, скільки ми з ними не виступали, до нас регулярно підходили тіпочки з проханнями «давай Лєпса, тебе что, жалко» чи «я так люблю гітарку, залабай щось, шоб за душу взяло». Це була не музика. Із всієї цієї ситуації я виніс одну важливу думку про те, що вже дозрів робити дещо своє.

– Як виник Тері Фао?

– Це вигадана мною назва і спочатку так називався наш колектив, де окрім мене грали ще два учасника. Я писав галімі пісеньки англійською мовою, з яких мені наразі подобаються від сили 3-4 треки. Взагалі, вигадати назву для мене було надзвичайно важким завданням. Я думав, думав, і до мене прийшла ідея, що Тарас і Тері – це співзвучні імена, принаймні якщо я б поїхав до Америки, то представився би саме так. А щодо Фао, то у німецькій та польській мові є літера V, яка у вимові звучить приблизно як «фао». Так і з’явився цей персонаж. А взагалі-то я нещодавно придумав іншу історію появи цього імені: коли я забив у пошуковику «Тері», він мені видав якусь казахську фігню. Мені стало цікаво і я преклав з казахської слово «Тері». Виявилося, що це «шкіра» або «опіки». Тому я вирішив тепер усім втирати, що Тері Фао – це шкіряна німецька ракета (сміється).

– З часом цей гурт трансформувався у сольний проект, так?

– Вірно. Просто так сталося, що хлопці, з якими я грав, самі по собі пізніше відпали, якщо можна так сказати. Я подумав, що раз уже так трапилося, то це навіть на краще, адже прив’язка до конкретних людей, до конкретних музикантів, створювала дуже багато незручностей. А чому ж назві пропадати? Тому тепер це моє сценічне ім’я, а не назва гурту, як часто путають журналісти.

– Можна сказати, що Тері Фао – це своєрідний сімейний підряд?

– От не подобається мені таке формулювання, якщо чесно. Це все ж таки залишаюся я сам, просто ми з батьком працюємо на одній студії і багато що робимо разом. Він постійно допомагає мені і я не бачу у цьому нічого страшного. Мій тато часто стримує мене, щоб я не награв усілякого лайна, але його критика завжди конструктивна. Взагалі я люблю конструктивну критику.

– Я знаю, що ти не хочеш видавати студійний альбом до моменту досягнення певного рівня популярності. Тому наступний реліз також буде у форматі ЕР?

– Так. Зараз іде тенденція, що навіть закордонні виконавці зменшують кількість пісень у своїх альбомах, якщо раніше нормою вважався диск на 15-16 треків, то зараз альбом цілком може вміщати всього 8-9 треків. Все рівно люди зазвичай частіше слухають не весь альбом, а якусь конкретну пісню. Наприклад, не всі знають, що у гурту The Heavy є 4-5 альбомів, але всі точно знають їхню пісню How you like me now? Мені здається, що доречніше частіше видавати релізи, адже музика швидко втрачає актуальність. Така моя думка.

– Зовсім нещодавно мала місце прем’єра твого міні-альбому «Запах моря». Які відгуки ти вже встиг отримати?

– Наразі я почув декілька класних відгуків, особливо запам’ятався один коментар від мого хорошого знайомого Любка Давидовича. Я надіслав йому пісні, мовляв, послухай, і скажи, що думаєш, тільки якщо лайно, то так і кажи прямо. Але він сказав, що це реально класно і актуально, що він зацінив треки, та відчув те, що я вкладав у музику.

Ще було кілька нейтральних відгуків, а негативних взагалі не чув. Напевно людям, які могли би їх написати, простіше ігнорувати мене.

– А взагалі, чи багато негативу ти чув про себе за весь час?

– Ой, та таке було… Коли вийшла моя перша україномовна пісенька «Київ вечірній», то один чувак мені сказав, що «нужно пєть, а нє в тєлєфон разговарівать», а про пісню «Не кажи» інша людина лишила відгук, мовляв, «хєровеньке якесь піаніно, невже не можна було для запису нормальне взяти?». Про трек «Де» казали, що він «плохо звучіт, сінтєзатор не строит, что ли». Словом, подібного я чув достатньо.

– Якби ти міг започаткувати якусь неіснуючу стилістику для Тері Фао, як би вона звучала?

– Ти знаєш, ти буквально витягуєш з моєї голови думки, я тільки-но подумав, що не погано було би дещо сказати про це. От нещодавно я сидів і слухав техномузику, і зловив себе на думці, що можна було б дещо записати у подібній стилістиці, тільки ще цікавіше. Я міг би зліпити з цього свій варіант музики, можливо це і вдасться, принаймні у себе в голові я вже досить чітко сформував дану концепцію. Я поки що не буду озвучувати назву цього потенційного стилю, але ти почуєш його першим, обіцяю (посміхається).

– Домовились. Тобто у наступному релізі буде зміна стилю?

– Я думаю, що так. Принаймні якщо не у наступному, то через один, бо зараз у мене ще лишилися дві майже закінчені пісеньки, які я планую викласти або у якості синглів, або як один максі-сингл.

– Доповни твердження трьома тезами. Тері Фао найкраще вміє:

– Ха, складне питання. Перше, напевно, це колупатися у звуках. Принаймні, якщо не найкраще, то непогано я це точно вмію. Ще я найкраще вмію вчитися, бо багато чого слухаю, слідкую за новинками, стараюся вчитися на чужих помилках. А третє – це говорити правду. Бути щирим у музиці і житті – важлива штука. От мені здається, що я насправді вмію казати правду, не зважаючи на те, якою вона є.

– А тепер три тези про те, що Тері Фао терпіти не може.

– Ненавиджу бидланів, терпіти не можу руський рок (навіть у його україномовних проявах), а також не терплю зверхності.

– Ти розповідав, що тебе надихають гори і море. Чи не планував своїх концертів у подібних незвичних локаціях?

– Я дуже хотів би десь затусуватися в Карпатах та щось там полабати, але повноцінний концерт там наврядче вдасться влаштувати з технічної точки зору. Моя музика впирається в електронні інструменти, тому це було би досить складне завдання. А от з морем – це більш реально. Ти знаєш, я би з величезним задоволенням поїхав і зіграв би десь на березі моря, але поки що не кличуть.

– Я знаю, що нещодавно ти мав два концерти у Франції, тому тепер, напевно, ти можеш порівняти виступи у нас і за кордоном.

– Що стосується публіки, то вона там дуже цікава. У Франції люди приходять на концерти не просто півасіка бухнути чи діваху підцепити, а вони приходять послухати музику, відпочити культурно. У нас все інакше. Скажу відверто, особисто мені не дуже приємно грати перед публікою, яка сидить і жере. Це все виглядає так, ніби чуваки дивляться телевізор, а ти якийсь клоун з екрану. У Франції увага всіх присутніх була постійно сконцентрована на сцені, це, мабуть, найбільша різниця.

А ще французи досить слабко знають англійську мову. Наприклад, до мене після виступу кілька людей намагалися підійти поспілкуватися, але цей задум за кілька хвилин зазнав краху – їхнє знання англійської завершилися там, де мої знання французької взагалі не починалися.

– Які твої подальші творчі плани?

– Подальші плани – це написати якомога більше матеріалу, щоб про мене було якомога більше інформації. Певного стратегічного плану я не маю – просто працюю над музикою, кожного дня щось роблю… От у мене музичних заготовок зараз альбоми на два вистачить! Гори золоті я не прагну звертати, стадіони збирати також не планую, хіба що у мріях. Наразі я просто хочу працювати, а як вийде, так вийде. Музика – це не хобі, це моя основна справа, яка поки що не приносить нічого. Нічим іншим я не займаюся і мій диплом психолога, так би мовити, мені в жодні місця не впирається. Я вважаю, що зараз я на своєму місці, я маю що сказати слухачу.

– Як ти думаєш, проекти твоєї стилістики, взагалі мають наразі шанс отримати широке визнання в Україні?

– В теорії, я би дуже хотів, щоб мали. Але наразі вони можуть хіба що зайняти свою не надто велику нішу. Сьогодні це може бути музика на рівні великих українських клубів, але не більше. Втім, з огляну на найближче майбутнє, завдання вивести музику мого жанру у широкі маси не буде чимось фантастичним. Взагалі мені здається, що вже сьогодні масовий український слухач не є надто перебірливим – що будуть крутити по радіо та ТВ, те він у більшості випадків і буде слухати. З першого погляду може здатися, що у нас бракує крутих виконавців, але це не зовсім так – просто у них поки що не так багато виходів на масове медіа. Сподіваюся, українська музика незабаром не буде відставати від західної аж настільки страшно… Адже сьогоднішня наша попса – це музика, яка була років 10 тому популярною за кордоном.

– Хто ідеальний слухач Тері Фао?

– Я би хотів, щоб це, напевно, були люди від 16 до 30, студенти, молодь, яка культурно розвивається, як мінімум знає, хто такий Сергій Жадан, чи Андрухович, чи Неборак. Знає, що таке «Бу-Ба-Бу».

– Щоб ти міг побажати своїм слухачам та усім меломанам згалом?

– Я би побажав усім українцям завжди серйозно ставитися до того, що саме вони слухають. Бажаю, щоб люди шукали у музиці саме мистецтво, а не розвагу. Адже це має великий вплив на всіх нас, не дозволяє заповнювати вашу голову всіляким брудом.