«Вино з кульбаб» – не перша прочитана мною книга Бредбері і навіть не найулюбленіша (ті ж «Марсіанські хроніки» і «451 за Фаренгейтом» куди миліші моїй душі). Але все ж ця книга знакова, адже стала для мене (та й не тільки) вершиною творчості цього американського майстра. Ця книга краще всіх інших творів доводить, що Бредбері, всупереч сформованій думці, зовсім не фантаст: він просто пише про Життя з великої літери, а якщо він часто згадував у своїх творах космос, Марс і майбутнє, то тільки тому, що ці хвилюючі образи запали йому в серце, як будь-якому гідному синові двадцятого століття. У «Вині з кульбаб» немає далеких просторів і інших світів, але від цього магія письменника нікуди не поділася.
Історія одного літа тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року очима хлопчака. Маленьке сонне містечко залите сонячним світлом і ніжиться в оточенні пишної зелені – недарма ж воно носить назву Грінтаун, тобто «Зелене місто»! Це той чарівний перетин простору і часу, в якому в концентрованій формі сплелися всі чудові крайності нашого життя, утворюючи терпку золотисту настойку – вино з кульбаб.
У головному герої Дугласі Сполдінгу впізнається сам автор – щоб зрозуміти це, в принципі, не потрібно знати історію створення цього роману або знайомитися з біографією Бредбері. Досить просто прочитати книгу – і стане ясно, що ТАК писати про літо, що походить з дитинства, автор може тільки ґрунтуючись на власних неповторних переживаннях. Дуглас ще залишається дитиною, але з властивою дітям безпомилковою інтуїцією смутно здогадується, що це сонячне літо в Грінтауні стане останнім часом його базтурботного дитинства, а після цього почнеться його невідворотний вхід в світ дорослих людей – тому і поспішає наостанок вдихнути на повні груди повітря цього дивного і чарівного часу. Він дуріє разом з друзями і зі своїм братом, потрапляє в неймовірні пригоди, розмовляє з навченими життям дорослими і спостерігає за їх життям – в загальному, веселиться на всю котушку, хоча деколи в його поведінці прорізується деяка туга, обумовлена тим самим фатальним передчуттям минаючого дитинства . Разом з ним переживає літні дні все місто Грінтаун, в якому що не день відбуваються дивовижні речі – люди готують магічний напій з кульбаб, щоб відкоркувати пляшки морозним січневим ранком і сьорбнути порцію літньої спеки, а в сусідньому гаражі стоїть дивовижна Машина щастя, здатна дати людині все, що він хоче в цьому житті…
Але не варто чекати від книги однієї лише пухнастої «цукрової вати» – це було б великою помилкою. Бредбері, який починав свою письменницьку кар’єру з жахливих оповідань жахів, які не мають аналогів, прекрасно знає, що наше життя не може бути тільки низкою радощів; що є в ньому є і темні, і страшні, і нудні боки, і що деколи їх навіть занадто багато. Тому в Грінтауні є місце сльозам, сваркам, смутку, розчаруванню… Навіть смерті. Адже ночами в місті бродить загадковий Душегуб, який полює на молоденьких дівчат, що надто захопилися вечірніми прогулянками на свіжому повітрі…
Як і «Марсіанські хроніки», роман розпадається на кілька слабко пов’язаних одна з одною історій, що володіють власним сюжетом, кульмінацією, розв’язкою і героями. Спільними в цих історіях, по суті, є тільки час і місце дії, а також життєрадісні мордочки хлопчаків, які пролазять куди завгодно, щоб стати свідками чергових смішних, сумних або страшних подій. І ця калейдоскопічність картини анітрохи не псує книгу – навпаки, створюється відчуття, що тільки так і можна передати всю чарівність атмосфери цього дивовижного містечка, цього незвичайного літа.
«Вино з кульбаб» – не та книга, яку рекомендується взяти з собою у літак або читати захлинаючись за один вечір. Зрештою, вже одна його назва говорить нам про те, що вживати його потрібно з розумом і розстановкою, окремими ковтками, після яких навколишній наш світ буде небагато, але відчутно змінюватися. Ще одна чудова властивість книги – те, що вона не націлена на будь-яку вікову групу. З книги однаково багато зможуть винести для себе як хлопчаки-однолітки головного героя, так і дорослі і літні люди. Це й не дивно, адже в Грінтауні час не має значення: на календарі завмерло зелене літо тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року, коли ще не було самої руйнівної війни в історії людства, не було атомних бомб і швидких автомобілів. Відчуйте це легкий подув вітерцю, вслухайтеся в завзятий сміх хлопчаків і втягніть носом пряний річний аромат квітів…
