Це хороша, що підіймаюча настрій книга, якщо ви не маєте нічого проти гумору «нижче пояса». При чому термін «нижче пояса» має дуже мало спільного з еротичними баченнями і багато спільного з туалетним гумором. Так що ханжам, ніжним квіточкам і просто надмірно вихованим і бридливим людям краще триматися від книги «Я, Паштєт і армія» Андрія Кузьменка якнайдалі.
Якщо ж фраза «хто в армії служив, той в цирку не сміється» здається вам хоча б кумедною, то цілком можна спробувати ознайомитися з аудіоспоминами. Напевно, саме вони, начитані самим Кузьмою, і допомагають пам’ятати, яким був або здавався слухачам / глядачам він сам. Адже посмертно прийнято додавати в образи людей надривну героїку. Тут нічого подібного немає. Тут є спогади про те, як пацана після універу таки загребли в армію. Є розповіді про те, як виглядають (хочу вірити, що вживання теперішнього часу дещо недоречно, але хто знає) відносини між старшими і молодшими за чином, про «людяності» армійського побуту.
Але, на щастя, цього мало і це приправлено нехай не самим англійським, але все ж гумором. Більша ж частина книги розповідає про досить лафову службу у військовому госпіталі у відділенні неврології / психіатрії (таке враження, що в тому госпіталі, або в цих спогадах – це майже одне і те ж). Велику частину часу персонал госпіталю цікавиться актами дефекації (або безпосередньо ними зайнятий) або сексом (що при великому скупченні чоловіків без великого скупчення жінок під боком нормально).
З цих двох інтересів та ще бажання пожерти і виникають усілякі пригоди на голову героїв, з якими вони мужньо справляються до дембеля, встигаючи навіть відвідувати концерти улюблених або просто популярних груп, з’ясовуючи стосунки зі скінхедами і навіть литовськими гомосексуалістами.
Ні в якому разі не читайте Я, Паштєт і армія» Андрія Кузьменка! Не читайте, краще слухайте. Це дивовижне відчуття, коли ти знаєш, що людина вже давно загинула, а чуєш його голос так, як ніби він живий і десь поруч. Цей чисто Скрябіновській гумор – грубий, місцями вульгарний, але такий соковитий і влучний! Тільки з вуст Скрябіна це звучить так гармонійно і не ріже слух. І вже починаєш на світ дивитися трохи по-іншому, через призму його сприйняття – нескінченного оптиміста і просто позитивної людини. Він не дивиться на все крізь рожеві окуляри, бачить все навколишнє таким, яким воно є – сірим і безнадійним, але тим не менше навіть прості і безнадійні ситуації описує так соковито і з таким почуттям гумору та позитиву – що неможливо як мінімум не посміхнутися.
Ближче до кінця книги фарби стали згущуватися і теми стали все жорсткішими і жорсткішими, але все ж … У цій частині я вже особливо не стежив за сюжетом, а просто слухав голос людини, на піснях якого я виріс. Людини, яка бачила всі недоліки країни, в якій народився і жив, і тим не менше був патріотом. Людини, яку ще за життя розбирали на цитати. Вічна пам’ять тобі, Кузьма. І спасибі за те, що ти був. І за цю книгу теж.
