Джамала та Андрій Хливнюк розповідають про ворогів, українську музику, мову і свободу.
– З тих пір, як в Україні пройшла революція і почалася війна, змінилося ставлення до української музики та до всього українського вцілому. Ви щось таке по відношенню до себе відчули?
Джамала: Мої концерти зараз збирають повні площі людей хоч у Вільнюсі, хоч в Краматорську. Нещодавно я виступала в Жешуві, в Польщі: діаспора була тільки в перших рядах, все решта – поляки. Завдяки Євробаченню з’явилася можливість показати публіці не тільки пісню “1944”, а й весь свій музичний арсенал – і класику, і джаз, весь мій музичний бекграунд. Це якесь диво. Два тижні тому я була хедлайнером цьогорічного фестивалю Альфа Джаз, разом з топовими джазовими співачками світу – Діаною Рівз та Есперанцою Сполдінг. До цього на головній сцені не було жодного українського музиканта, ніколи не звучала там справжня українська музика. Вони цю сцену берегли як недоторканість. Була думка: та ну хто з українців може там виступати. Зрозуміло, що це ейфорія після Євробачення, але для мене як для музиканта є важливим не тільки галас навколо пісні “1944”. Адже мені не хотілося би все життя бути артистом однієї пісні…
– А таке можливо?
Джамала: Це мій найстрашніший сон! Я хочу записати якомога більше нового матеріалу, виступити на всіх цікавих фестивалях. Зараз відкрилися можливості для колаборацій з іноземними артистами, Universal Music Group випустили мій альбом в Європі, їх американський офіс проявив інтерес: ніколи навіть подумати не могла, що буду сидіти з їхнім віце-президентом і обговорювати нові альбоми Radiohead і Coldplay. Dreams come true. А свого часу всі говорили, що Україна не переможе, та що українська музика – це утопія. Так от, даючи відповідь на питання, яке зараз ставлення до української музики: гарне.
– У нас виходить занадто серйозна розмова, але взагалі ми для цього і зібралися – зрозуміти, які в українській музиці проблеми. Ось ви хедлайнери фестивалів, ваші імена написані великими літерами на афішах. Як ви пояснюєте те, що часом вас немає в ротаціях?
Хливнюк: Та чому немає, зараз як раз hard-ротації. Все залежить від пісенного матеріалу. Власне кажучи, страшний сон Джамали, пісня “1944”, побила усі рекорди, які тільки можна. Ми зараз маємо можливість сміятися над цим, але це, звичайно, не на жарт. Те, що це стало надбанням суспільства і люди сказали “так, це дійсно було”, – це камінь з плечей.
Ось ми говоримо про ротації популярних українських пісень. Але є формати радіостанцій, є, грубо кажучи, особисті переваги програмних директорів, є хоч якесь, але дослідження ринку, попиту, тощо. Хочеш бути частиною цього – вступай в цю команду, роби форматний продукт, і ти будеш на всіх радіо. Роби диско-хаус – і ти всюди “заграєш”, якщо тобі це потрібно. Люди прийдуть на тебе на пивний фестиваль, на День міста. Йшов-йшов-йшов, побачив – афіша красива. А сходжу-но я з дружиною. Ось це широка аудиторія для популярного українського артиста.
Бути на слуху, бути у полі зору – це вічний бій українських музикантів. За те, щоб стати телезіркою. Цей шлях один для всіх, але це не означає, що це твій власий шлях. Можна заробляти собі ім’я, роблячи те, що хочеш ти, незалежно від того, чи будуть це крутити або не будуть. І тоді чуваки, яким подобається саме те, що робиш ти, будуть приходити саме на тебе. І таким чином ти, грубо кажучи, не в наручниках, тобі не треба бути в тренді. І ніякі квоти не поборють перекидання української музики з флешки на флешку. А взагалі все круто у нас на естраді і в країні. Я на репетиційній базі не можу зручний час для себе застовпити. Тому що тисячі груп репетирують і грають різну українську музику в одному тільки Києві. Треба, щоб хтось подивився все на це і сказав: “А давайте їм приміщення дамо”.
Джамала: Андрюха, я – тільки за! Ось у нас, наприклад, студія на Довженка загниває, але ж це неймовірне місце, воно повинно стати нашим “Юніверсалом”, нашим “Соні”. Там знаходиться “Звукоцех” – за технічними можливостями він приголомшливий, але побутові умови – вогкість, холод, тому, я б сказала, що вокалістам туди вхід заборонено. Проте саме там ми разом з “ДахаБраха” недавно записували новий сингл.
Фестивалі фестивалями, а люди роблять музику незрозуміло де. Не дивно що вони її і вдома на корточках, і на кухнях будуть робити …
– Але ж можна і на корточках українську музику створювати, вірно?
Хливнюк: Давайте платити крутим викладачам реальні гроші. Давайте вручати гранти. Давайте “відкривати країну”, запрошувати сюди людей. Все, в принципі, можна робити на корточках, чувак, легко і просто, але якщо ти не надто хочеш підключати, комутувати оркестр у себе на кухні, то треба йти в ДЗЗ – щоб оркестр просто розмістився, сів і заграв.
Є люди, які зараз роблять сучасну українську музику та за якими всі ганяються
Повинна бути така собі Мекка. І якби я приїхав з Черкас не 20 років тому, а, до прикладу, вчора, і знав би, куди мені йти, я б сказав крутому звукорежисеру або викладачеві: я буду протирати шнури, мити підлогу, я готовий бути хлопчиком на побігеньках – тільки навчи мене. Ось цього у нас немає. Є люди, які зараз роблять сучасну українську музику та за якими всі ганяються. І вони без п’яти хвилин вже виїхали звідси, бо тут їх ніхто не цінує. А в Нью-Йорку ти купуєш за 30 доларів квиток в джазовий клуб Blue Note, і там грає квартет, і тобі твій сусід каже: “Між іншим, ось цього піаністу дали мільйон доларів на минулому тижні за його внесок в джазову музику”. Ти питаєш: “Хто дав ?! Хто ця людина ?!”. А тобі: “Уявляєш – уряд дав”. І ти зі сміхом питаєш: “Як це вирішили? Чий він зять, чий він кум?”. А просто є в міністерстві людина, яка в цьому розбирається і отримує за це гроші.
– У нас же є схожа система – заслужений український артист, народний артист України.
Джамала: Це як мені – спочатку вручили одну нагороду, потім ще чотири. Ну, хлопці, – можна я скористаюся нагодою? – Дайте мені просто якусь кімнату, де я зможу поставити свої клавішні, свій “мак” і інші інструменти, покликати музикантів і писати там альбом. Давайте я обміняю всі свої значочкі і медальки на ось таку кімнату. Я була б просто щаслива. А ось реально – ні у кого не виникає навіть питаннячка: а взагалі, де Джамала пише музику, де вона працює?
Зараз чимало людей роблять вигляд, що вони працюють на благо української культури, української музики, прикриваються квотами, прапорами, але ніхто не бачить глибини в усьому цьому.
– Гаразд, поговоримо про інше. Кожен з вас свого часу взяв участь у талант-шоу: Андрій був суддею на “Х-факторі”, Джамала в наступному сезоні буде судити “Голос країни”. Цікава штука – коли на другий сезон “Ікс-фактора” запросили Кайлі Міноуг, рейтинги у цього випуску були нітрохи не вище, ніж у ефірів з українськими музикантами. Чи це правда, що часто українські музиканти нашій публіці цікавіші, ніж західні або російські?
Хливнюк: Я думаю, що треба перестати мірятися дечим, а просто спокійно працювати. Чому ми весь час хочемо себе з кимось порівнювати? У нас що, є якась профспілка? Ми що, взялися за руки і пішли на якусь уявну стіну? Є музика – чортова універсальну мову, яка все розуміють. І крапка. Потім вже після певного рівня люди кажуть: о, це наші взагалі-то чуваки, ми ними пишаємося, це українська музика. Або навпаки: ми їх ненавидимо. Або: ми їх любили, а тепер не любимо.
Чи не здається вам, що на українських артистів ходять більше? На якихось більше, на якихось менше. Як ти думаєш, на Поплавського стали більше ходити?
– Навіть не знаю, це, досить цікаво. Інший приклад: є Vivienne Mort, яка зібрала в Києві аншлаг, хоча до цього про цю формацію мало хто чув. Як ця магія взагалі відбувається?
Джамала: Змінився час. Можна сперечатися скільки завгодно, але мені здається, що трошки змінюється і наша ментальність. А це перший крок до того, щоб почати купувати українську музику, наприклад. Я не стирю альбом, а все-таки куплю, бо альбом – це теж праця. Більш того – мене покарають, якщо я його вкраду. Нещодавно в Польщі був випадок: якісь хлопці хотіли безкоштовно завантажити фільм – і до них відразу ж приїхала поліція. 800 євро штраф.
Зміна ментальності – перший крок до того, щоб купувати українську музику
Повинна змінитися ментальність. Я готовий заплатити за музику, тому що це класно і це наше. Я готовий купити квиток на концерт, тому що буде весело і круто і це моя улюблена група. Потрібен час, щоб переродитися. Ми йдемо до цього. Поступово, але йдемо. Це підстьобує нові групи писати свою музику. Швидше, якісніше, цікавіше, форматно – неважливо. “Гей, дивись, нікому не відомий гурт зібрала аншлаг, ні фіга собі! Треба і собі херачіть!”.
Хливнюк: Якщо група зібрала аншлаг, вона всім відома. Це просто ми з вами про неї не знаємо.
– Українські музиканти сьогодні стають відомими, не користуючись традиційними методами розкрутки. Андрій, які імена української сцени ти для себе відкрив за кілька минулих років?
Хливнюк: Та є купа народу. Є Sinoptik, є “Один в каное”, є Jinjer, є ті ж Vivienne Mort. Більш популярними стали такі поп-групи, як “Антитіла”. Ринок величезний, ми бачимо тільки невелику його частину. У мене сформувався такий-сякий смак – і я слухаю 5-7 напрямків, які мені подобаються, не особливо моніторю всі інші. 130 артистів на “Атласі” – це якраз можливість відкрити для себе когось нового, якщо не полінуватися і прийти на 5 годин раніше. А яка у нас, вибачте, тема для розмови?
– Намагаємося зрозуміти, як змінюється українська музика.
Хливнюк: Не має значення, український ти або румунський. Важлива лише одна штука, яка від тебе теж не залежить зовсім ніяк, – чи побачать в створеному тобою дзеркалі себе інші люди? Якщо побачать – це вже не твоє дзеркало, воно вже їм належить. А потім настає широка популярність, люди вирішують, що ось це поєднання гармонії і слів – воно класне, ось ця пісня – вона класна. І кажуть: “Вона класна! Завжди грайте цю пісню! Ви – це ця пісня!”. А ти не ця пісня. Навіть якщо вона записана на кришталево чистій, політично правильній, підходящій під цей момент мові Ти – не ця пісня. Ти це ти. Популярна, що зробила суперрейтінгі і принесла тобі Пулітцера стаття в Esquire нічого не змінює. Тобі все одно потрібно знову вступне слово до нового номеру написати. І не має значення, на лімузині ти або на велосипеді, український ти або румунський. Ніякого значення немає – це лише фарби. І думати про те, український чи ти робиш продукт чи ні… Він повинен бути вільним. А вільний – значить конкурентний.
Ми не держслужбовці, нам не виділяють з бюджету гроші. Ось якби ми працювали на державному радіо або десь ще, тоді ми були б вже зобов’язані поважати і любити, говорити, виступати тільки державною мовою. Все інше – це вже обмеження свобод, в тому числі і ці квоти.