Близько чверті сторіччя українська музика та, зокрема, її рок-напрямок живе, але її практично немає на телебаченні та дуже мало у радіоефірі. Як відомі українські рокери змінювали культуру та історію країни?
Відомий український музикант Юрій Шаріфов зазначав, що фактично був присутнім при зародженні поняття сучасної рок-музики, але тоді вона мала зовсім іншу назву – раніше такий жанр музики іменували «біг-біт». Цікаво, що тоді навіть у зарубіжній пресі визначення «рок» було практично відсутнє. Рок-н-ролл – був, але це зовсім інша кагорта музики.
Тернополянин, музикознавець Юрко Зелений: «Не будемо приховувати, що сучасний українська музика почала вибудовуватись у світлі «перестройки» (друга половинка 80-х), коли почали з’являтися музичні колективи, які вже не хотіли грати естрадну музику – «ВІЙ», «Кому Вниз»… ». Саме вони почали формувати обличчя нової української музики.
А завдяки польському радіо молоді українці свого часу почули нову якісну музику – рок-н-ролл. Тоді радянська прилизана естрада практично не могла конкурувати з драйвовою модерною рок-музикою, тож українські музиканти практично одразу підхопили стиль своїх закордонних колег.
Це 1965 рік, гурт Юрія Шаріфова «Єлектро», у Львові, по вулиці Франка, в будинку культури заводу «Львівприлад», дає свої перші виступи. «І хоча вхід був цілих 50 копійок, але народу набивалося дуже багато, як в банці», – згадують нині музиканти. Але вже в часи холодної війни комуністи назвали рок-н-ролл ідеологічною диверсією, тож для прихильників такого жанру настали непрості часи. Та ближче до середини 80-х, коли у США свої культові альбоми писали Iron Maiden, Judas Prist та Metallica, в Україні теж з’явились свої культові герої – «Брати Гадюкіни» та «ВВ». А за ними пішло дуже багато інших.
Зважаючи на свою неабияку популярність, у кінці 80-х українська музика часто мала масовий характер, а 
музиканти постійно виступали стихійно. От, наприклад, під час першого live-у «Братів Гадюкіних» у львівському Домі молоді, технічні робітники не привезли барабани, тож ударнику Михайлу Лундіну довелося грати на табуретках, але це, власне, нікого не засмучувало.
«У нас був єдиний ворог – Радянський союз, і тому люди дуже завзято ходили на концерти. Тоді досить було десь у центрі за дві години повісити афішу і набивався практично повний «тисячник». Перші пару років, музику «ВВ» знали за записами з диктофонів на концертах» – згадує гітарист ВВ Олександр Піпа.
Брати Гадюкіни видали свою першу платівку українською мовою у 1989 році – цей альбом переписували з бабіни на бабіну, заслуховували, передавали з рук у руки, слухали по гуртожитках… І це був ефект бомби, що миттєво розірвалася. Крім того, українська музика продовжувала розвиватись – з’являлися інші команди, зокрема «Мертвій Півень», «Плач Єремії», «Кому Вниз» та багато інших. Але через відсутність музичної інфраструктури український рок-н-ролл не став тоді насправді масовим.
А вже в 90-ті влізла попса, зокрема російська попса, яка змела всі залишки рок-музики з радіостанцій. Все те, що збирало стадіони.