Перший альбом Bring Me The Horizon під назвою Count Your Blessings вийшов у далекому 2006 році. Складно повірити, що цей жорсткий і щільний деткор був записаний недосвідченими пацанами, яким не було і двадцяти років.
На другому альбомі Suicide Season колектив почав грати популярний тоді металкор. До кінця нульових вони мчали на цій хвилі зі співвітчизниками Enter Shikari і Bullet For My Valentine. Але потім щось змінилося всередині музикантів, а може просто змінилася кон’юнктура, і почалося переродження.
Виданий у січні альбом Amo, звісно, не задовольнив усіх фанатів Bring Me The Horizon. У такій ситуації будь-який колектив йде ва-банк: в разі успіху, у артиста виходить утримати старих шанувальників і поповнити фан-базу новими любителями музики, а в разі невдачі – великий ризик розгубити старих і не знайти свіжих фанів.
Треба сказати, що у випадку з Bring Me The Horizon, слухачів готували до змін поступово, немов хворого до складної операції. Вищезазначене переродження для екс-металкорщиків стартувало ще в 2010 році. На альбомі з потворно довгою назвою There Is a Hell, Believe Me I’ve Seen It. There Is a Heaven, Let’s Keep It a Secret, вже тоді були акустичні й струнні вставки, а підписавшись у 2013 році на мейджор-лейбл, музиканти стали експериментувати ще більше.
Так що ж такого незвичайного в новому Amo? У різних інтерв’ю вокаліст Олівер Сайкс стверджує, що це концептуальна платівка про кохання. Але це всього лише натяк на назву: Amo з бразильського варіанту португальської мови перекладається як «Я люблю».
Вступний трек із промовистою назвою I apologise if you feel something відразу говорить слухачеві: «Брат, вже не 2007 рік, тут все буде зовсім по-іншому». Так воно і є. Незважаючи на бадьорий риф, в синглі MANTRA яскраво відчувається віяння поп-мотивів, які далі будуть тільки зростати.
Змирившись зі стилістичними змінами, Bring Me The Horizon явно намагаються привчити до нового звуку і фанатів. У Amo музиканти не тільки намагаються досліджувати нові стилі, але і помірно кепкують над слухачем. Цей стьоб виражений в дуеті з бітбокс-репером Rahzel під назвою heavy metal. Особливо яскраво він помітний наприкінці треку, коли музиканти відверто знущаючись, затягують останнє «this shit is not heavy metal» в стилі старого-доброго металкору. Хотіли «тяжеляка»? Отримуйте! Але тільки на 5 секунд. Можливо, для фанатів старої школи це найкращі п’ять секунд цієї платівки.
Amo – стилістично різноманітна пластинка. Nihilist blues, дует з канадською співачкою Grimes – дуже цікавий транс з прямою бочкою і приємними електронними звуками. Він плавно переходить в танцювальний In the dark, в якому гітара непогано поєднується з досить простою і попсовою мелодією.
Wonderful life – черговий дует, на цей раз з Денні Філзом з Cradle Of Filth, – звучить одночасно важко і танцювально. Розгойдуючі рифи переходять в дроп, клавішне аранжування хоч і звучать, здавалося б, досить звичайно, але, при цьому, не сприймається банально. Є, звісно, досить спірні моменти, на кшталт треку Mother tongue, який звучить як b-side Тейлор Свіфт. Окремо варто відзначити заключну I do not know what to say – вона мелодійна і чуттєва, а струнна партія на фінальній хвилині відмінно завершує платівку.
Головний мінус альбому Amo – відсутність виразної розповіді, що обов’язково має бути присутньою в роботі, яку заявляли як концептуальну. Відразу згадується як в минулому році загравали з концептуальністю 30 Seconds To Mars – тьмяно і неприродньо.
Якщо опустити момент з концептом, то можна сказати, що у BMTH вийшла яскрава, бадьора і багатостороння платівка. Музиканти взяли приклад багатьох колег зі схожим за звучанням, змінили ярлики alternative rock і metalcore на pop і electronic, і, здається, не прогадали. Свого слухача вони знайшли, і цей слухач буде купувати альбоми і ходити на концерти.
